Раєцький Андрій ІТ спори, Спори ІТ компаній та Замовників, Безпека ІТ компанії

Актуальні практики в судових спорах щодо інформаційних технологій

Основна модель українського ринку інформаційних технологій – аутсорсинг. Багато іноземних компаній розміщують в Україні власні R&D-офіси. Саме тому більшість компаній працюють за контрактами, розробленими самими замовниками або юристами для материнської компанії.

Розробка програмного забезпечення чи SaaS – специфічні послуги. Зазвичай, такі контракти містять арбітражні застереження, оскільки бізнес не завжди довіряє вирішення специфічних спорів локальним фахівцям, саме тому мало контрактів перевіряється на міцність в українських судах.

Типовими спорами в ІТ є спори щодо стягнення заборгованості за договором. Компаніям, які працюють із локальними клієнтами не слід нехтувати фіксуванням усіх додаткових домовленостей щодо виконання договору та проведенням звірок взаємних розрахунків. Це в майбутньому спростить доказування в суді.

Згідно із чинним законодавством України акту звіряння взаєморозрахунків не надано юридичної сили як доказу наявності обов’язку сплатити грошові кошти або ж відсутності такого обов’язку. Проте в розумінні ст. ст. 9, 10 Закону України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” зазначений акт є зведеним обліковим документом, який відображає загальну суму заборгованості та фіксує стан розрахунків між сторонами.

Акт звіряння взаємних розрахунків є лише технічним (фіксувальним) документом, за яким бухгалтерії підприємств звіряють облік операцій. Сам собою акт звіряння не є належним доказом факту здійснення будь-яких господарських операцій, оскільки не є первинним бухгалтерським обліковим документом. Водночас акт звіряння може бути доказом у справі, зокрема, на підтвердження наявності заборгованості суб’єкта господарювання, її розміру, визнання боржником такої заборгованості тощо.

Цей доказ у розумінні ст. 264 Цивільного кодексу України є дією, що свідчить про визнання відповідачем наявності свого боргу, і відповідно підписання відповідачем акта звіряння, у якому зазначено розмір заборгованості, свідчить про визнання ним такого боргу.

Подібний правовий висновок міститься в постановах Верховного Суду від 08.05.2018 р. у справі No 910/16725/17 та від 09.07.2019 р. у справі No 903/849/17.

До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов’язку, з урахуванням конкретних обставин справи, також можуть належати: визнання пред’явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає наявність боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом із кредитором акта звіряння взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.

Аналогічну правову позицію викладено в постановах Верховного Суду від 26.10.2018 р. у справі No 922/4099/17 і від 05.09.2019 р. у справі No 910/14371/18.

Доведення наявності зобов’язань

Велику частину контрактів у сфері інформаційних технологій укладено у спрощений спосіб – за допомогою обміну повідомленнями без оформлення всіх умов в один документ.

Значну частину спорів в ІТ становлять справи щодо стягнення сплачених коштів як безпідставно набутих. Часто недобросовісні замовники користуються тим, що немає підписаного договору.

Правочин вважають таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксовано в одному або кількох документах (зокрема, й електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони (ч. 1 ст. 207 Цивільного кодексу України, далі – ЦК України).

Згідно з приписами ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України (далі – ГК України) господарські договори укладають за правилами, установленими ЦК України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

За приписами ст. 180, ч. 8 ст. 181 ГК України господарський договір є укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо всіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів цього виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін має бути досягнуто згоди. У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір є неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначено нормами ЦК України.

Відповідно до ч. 2 ст. 638 ЦК України договір підлягає укладенню через пропозицію однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) іншою стороною. Згідно із ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів цього виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Поширеним прикладом оферти є рахунок-фактура. За запитом замовника виконавець формує та надсилає рахунок-фактуру, у якому зазначає перелік товарів, кількість, одиницю виміру, ціну та інші комерційні умови, істотні умови угоди (договору). Водночас передбачено, що для надання послуг замовник має сплатити авансом виконавцеві суму, зазначену в рахунку-фактурі, або її частину. Такий рахунок-фактура є офертою, а оплата рахунка – дією, яка свідчить про прийняття замовником умов рахунка, тобто є акцептом через учинення дій.

Згідно із ч. ч. 1, 2 ст. 642 ЦК України відповідь особи, якій адресовано пропозицію укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною та безумовною. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору, яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказано в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.

Отже, прийняття пропозиції щодо укладення договору може відбутися не лише через направлення акцепту у вигляді листа (документа, що відображає повне й безумовне погодження зазначених і відображених в оферті істотних умов), а й через учинення дії (дій) із боку акцептанта, зміст і характер якої (яких) відповідає умовам пропозиції укласти договір (п. 2 ст. 642 ЦК України).

Розірвання контракту в судовому порядку

Особливістю аутсорсингу є те, що, незалежно від моделі роботи над проєктом Waterfall чи Agile, важливою передумовою виконання контракту є комунікація. Коли через погану взаємодію на певних етапах дедлайни пропускаються, конфлікт замовника й виконавця може призвести до повної зупинки розробки. Ця ситуація може спричинити відповідні процеси – повернення замовником сплачених коштів чи стягнення розробниками заборгованості за виконаний етап робіт.

У такій ситуації поспішні рішення про припинення надання послуг, очікування кінця дії договору є помилковою стратегією. Компанії часто забувають, що зобов’язання, невиконане належним чином, продовжує існувати попри закінчення строку дії договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 598 ЦК України зобов’язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, установлених договором або законом. Сам факт закінчення строку дії двостороннього правочину, виконання якого здійснила тільки одна сторона, не припиняє зобов’язальних правовідносин сторін цього правочину та не звільняє другу сторону такого правочину від відповідальності за невиконання нею свого обов’язку.

На вимогу однієї зі сторін договір може бути достроково розірвано з підстав, передбачених:

(і) договором (таке право й алгоритм мають бути чітко прописані);
(іі) домовленістю сторін;
(ііi) ЦК України.

Отже, за загальним правилом договір може бути розірвано за згодою його сторін. Водночас у разі істотності порушення договір може бути розірвано за рішенням суду.

Правильним вирішенням конфлікту є розірвання договору. Наприклад, якщо договором передбачено одностороннє розірвання через повідомлення за термін, протягом якого слід продовжувати виконувати свої зобов’язання.

Необхідно дотримуватися порядку, установленого ст. 188 ГК України: надіслати пропозицію іншій стороні, на розгляд якої законом відведено 20 днів.

У разі якщо сторони не досягли згоди щодо розірвання договору або в разі неодержання відповіді в установлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Згідно з ч. 2 ст. 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, установлених договором або законом.

Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала під час укладення договору.

Вирішуючи питання про оцінку істотності порушення стороною договору, суди встановлюють не лише наявність істотного порушення договору, а й наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди; її розмір, який не дає змоги потерпілій стороні отримати очікуване під час укладення договору, а також визначають, чи дійсно істотною є різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, уклавши договір, і тим, що насправді вона змогла отримати.

Важливим чинником є поведінка сторін. Компаніям слід оцінювати, чи є підстави вимагати розірвання договору в ситуаціях, коли на одну сторону покладено обов’язок вчиняти дії, які б сприяли виконанню умов договору іншою стороною (наприклад, надавати інформаційні матеріали).

Судова практика в цій категорії спорів щодо інформаційних технологій допомагає оцінити перспективи. Цікавою в цьому контексті є позиція Верховного Суду, викладена в постанові від 25.06.2020 р. у справі No 910/2683/19. У цій справі Товариство звернулося до суду з позовом до Digital-маркетингової компанії про розірвання договору та стягнення сплачених за цим договором коштів. Позов обґрунтовано тим, що не було досягнуто визначених у спірному договорі мінімальних показників рекламної кампанії, та відсутністю потенційних клієнтів.

По-перше, суд звернув увагу на те, що позивач, посилаючись на наявність у виконаних відповідачем роботах другого етапу недоліків і недопрацювань, не зазначив, у чому саме полягає непридатність результату виконаної відповідачем роботи (розробленого інтернет-сайту) для його використання. Належних і допустимих доказів істотності недоліків, виявлених позивачем у другому етапі виконаних відповідачем зобов’язань; доказів невідповідності результату виконаної відповідачем роботи (розробленого інтернет-сайту) вимогам, що звичайно ставляться до цих робіт (з огляду на те, що вимоги до цих робіт у спірному договорі не було визначено), а також доказів непридатності цих робіт для їх використання в матеріалах справи немає.

По-друге, суд указав, що складання та надання виконавцем замовнику акта приймання- передання програмного продукту (інтернет-сайту) залежить від погодження замовником виконаних відповідачем робіт із розробки цього продукту.

Посилання замовника на те, що немає акта приймання-передання, як на обставину, що підтверджує факт невиконання виконавцем другого етапу зобов’язань за спірним договором, які він сам же й не погоджує без надання доказів істотності виявлених у цьому продукті недоліків, є безпідставними, тож до уваги Верховний Суд не взяв.