Як правильно оформити передачу інтелектуальної власності? Особливості різних країн 

Уявімо ситуацію: продуктова компанія замовляє у незалежного підрядника розробку окремого модуля для інтеграції у власний продукт. Роботу оплачено, код передано, модуль інтегровано й продукт комерціалізовано. Через два роки той самий підрядник продає ідентичний або незначно змінений модуль прямому конкуренту, а на претензії відповідає: «Ви заплатили за роботу, а не за авторське право на код». Залежно від того, яким правом якої країни регулювався договір, суд цілком може визнати позицію підрядника обґрунтованою.

Оплата створення продукту — програмного забезпечення, дизайну, тексту, бази даних та інших об’єктів інтелектуальної власності — не означає перехід майнових прав до замовника. У більшості юрисдикцій діє презумпція на користь автора — фізичної особи, яка безпосередньо створила твір, —  і права залишаються за ним, поки сторони належним чином не передбачать передачу таких прав в договорі.

При цьому необхідно враховувати суттєві відмінності правового регулювання у різних юрисдикціях. Оскільки правило, яке застосовується до працівника — розробника програмного забезпечення у Німеччині, не обов’язково поширюється на незалежного підрядника, який виконує аналогічну роботу в тій самій країні поза межами трудових відносин. Так само формулювання про відчуження всіх майнових прав за правом Естонії в договорі може не створювати аналогічних правових наслідків у Чехії, де повне відчуження авторських прав не допускається. 

Щоб уникнути таких ризиків, важливо розуміти, як саме регулюється передача майнових прав інтелектуальної власності в різних юрисдикціях, які особливості існують для окремих категорій об’єктів інтелектуальної власності та які договірні механізми забезпечують належний перехід прав до замовника. Розглянемо ці питання детальніше. 

Хто є автором твору 

Загальне регулювання авторського права у більшості держав світу ґрунтується на принципах, закріплених у Бернській конвенції про охорону літературних і художніх творів 1886 року (Berne Convention for the Protection of Literary and Artistic Works). Її положення стали фундаментом для формування національних систем авторського права держав-учасниць, які відображають міжнародні стандарти охорони результатів творчої діяльності та визначають ключові принципи захисту прав. 

Базовий принцип авторського права майже в усіх країнах однаковий: автором твору є фізична особа, яка своєю творчою працею безпосередньо створила твір. Саме автор набуває особистих немайнових прав на твір.

Втім, коли йдеться про майнові права на створений твір, підходи різних правових систем істотно відрізняються. Умовно їх можна поділити на дві основні моделі.

Континентальна Європа (зокрема Німеччина, Франція, Данія, Естонія, Італія та ін.) виходить із того, що за загальним правилом первісно майнові авторські права належать автору — фізичній особі, яка створила твір, навіть якщо він був створений на замовлення та повністю оплачений. Замовник або компанія не стає автоматично власником таких прав. Для набуття майнових прав необхідне їх відчуження або надання відповідних прав на користування (ліцензії) на підставі договору.  Це стосується не лише підрядників, а і працівників: сам факт перебування у трудових відносинах за загальним правилом не завжди означає автоматичний перехід майнових прав до роботодавця у повному обсязі — роботодавець, як правило, набуває лише право використання твору в обсязі, необхідному для цілей трудових відносин, тоді як повне відчуження майнових прав на службовий твір потребує окремого договірного врегулювання. 

Натомість Сполучене Королівство та США історично застосовують більш прагматичний підхід, розглядаючи твір як результат роботи, виконаної на замовлення або в межах трудових відносин.

У Сполученому Королівстві відповідно до Copyright, Designs and Patents Act роботодавець є первинним власником авторського права на будь-який твір, створений працівником у межах виконання своїх трудових обов’язків, якщо інше не передбачено договором.

У США аналогічний підхід реалізується через доктрину “work made for hire”, відповідно до якої у визначених законом випадках роботодавець або замовник може вважатися первинним власником авторського права на створений твір.

В Україні автором твору може бути виключно фізична особа, яка його створила. Майнові права можуть переходити до іншої особи лише у випадках, передбачених законом або договором. Водночас для творів, створених у зв’язку з виконанням трудового договору (службових творів), закон встановлює спеціальні правила щодо належності майнових прав — майнові права на службовий твір переходять до роботодавця з моменту створення службового твору у повному складі, якщо інше не передбачено законом, трудовим договором або іншим договором щодо майнових прав на службовий твір, укладеним між працівником (автором) і роботодавцем.

Доктрина “work made for hire”

У США діє доктрина “work made for hire”, закріплена у U.S. Code: Title 17 — Copyrights Так, якщо твір є work made for hire, роботодавець або інша особа, для якої такий твір був створений, вважається його автором та набуває всі майнові авторські права на такий твір, якщо інше прямо не погоджено сторонами у письмовій формі.

201. Ownership of copyright

(b) Works Made for Hire.—In the case of a work made for hire, the employer or other person for whom the work was prepared is considered the author for purposes of this title, and, unless the parties have expressly agreed otherwise in a written instrument signed by them, owns all of the rights comprised in the copyright.

Доктрина охоплює дві категорії творів:

1. твори, створені працівниками у межах виконання своїх трудових (службових) обов’язків;
2. окремі твори, створені незалежними підрядниками (independent contractors) на замовлення або за дорученням, але лише за одночасного виконання двох умов:
   • твір належить до однієї з категорій, визначених у статті 101 Copyright Act;
   • сторони уклали письмову угоду, в якій прямо погодили, що такий твір є work made for hire.

До таких категорій належать:

• внесок до колективного твору (contribution to a collective work);
• частина кінофільму або іншого аудіовізуального твору;
• переклад;
• допоміжний твір (supplementary work);
• компіляція;
• навчальний текст;
• тест;
• матеріали для відповідей до тесту;
• атлас.

Поняття supplementary work в рамках Copyright Act охоплює твори, створені для використання разом з основним твором з метою його пояснення, коментування, ілюстрування або полегшення використання. Прикладами є передмови, післямови, ілюстрації, карти, діаграми, таблиці, редакційні примітки, музичні аранжування, бібліографії, додатки та покажчики.

На практиці нерідко виникають спори щодо того, чи підпадає твір, створений незалежним підрядником, під одну із категорій, визначених Copyright Act. Тому навіть якщо сторони мають намір застосувати доктрину “work made for hire”, рекомендується додатково передбачати у договорі окреме положення про відчуження (assignment) усіх майнових авторських прав на твір на користь замовника. Такий підхід мінімізує ризик виникнення спорів щодо належності авторських прав у випадку, якщо суд дійде висновку, що доктрина “work made for hire”не застосовується до конкретного твору.

Службові твори в ЄС

В ЄС немає єдиної уніфікованої доктрини “work made for hire”, як в США. Як зазначалося вище, континентальне авторське право, на якому базується законодавство більшості країн-членів ЄС, виходить із принципу, що автором твору завжди є фізична особа, яка його створила — юридична особа (роботодавець) не може вважатися первинним володільцем авторських прав.

Питання службових творів (окрім комп’ютерних програм) в ЄС не гармонізоване на рівні директив і регулюється національним законодавством кожної країни-члена. Тому підходи до розподілу прав між працівником та роботодавцем можуть суттєво відрізнятися. 

Франція

Згідно з положеннями Кодексу інтелектуальної власності Франції (Code de la propriété intellectuelle), сам факт існування трудового договору не тягне за собою відступлення авторських прав на користь роботодавця. Автор-працівник залишається первинним володільцем як майнових, так і немайнових прав; роботодавцю ж, аби використовувати твір у межах трудових обов’язків, як правило, необхідне окреме договірне застереження про передання або ліцензування прав.

Німеччина

Відповідно до закону про авторське право (Urheberrechtsgesetz) автором твору, створеного працівником у межах трудових відносин, залишається сам працівник, а не роботодавець. Права використання твору переходять до роботодавця лише в обсязі, який випливає зі змісту чи суті трудових відносин (тобто в обсязі, об’єктивно необхідному для мети трудового договору), якщо сторони прямо не домовилися про інше. Таким чином, чіткий та повний перехід прав на твір чи умови його використання доцільно окремо врегульовувати у відповідній угоді (трудовому договорі або окремій ліцензійній угоді) між працівником і роботодавцем. 

Нідерланди

На відміну від французької та німецької моделей, нідерландський закон про авторське право (Auteurswet) встановлює законодавчу презумпцію: якщо твір створений працівником під час виконання службових обов’язків, саме роботодавець вважається автором твору, якщо сторони не домовилися про інше. 

У ряді країн ЄС закріплений підхід, аналогічний нідерландському: роботодавець вважається первинним володільцем авторських прав на твір, створений працівником у межах службових обов’язків, якщо сторони не домовилися про інше. В інших країнах діє протилежний підхід — права за замовчуванням залишаються за працівником, а їх перехід до роботодавця потребує окремого договірного врегулювання.

Оскільки уніфікованого підходу на рівні ЄС немає, а конкретне регулювання істотно варіюється залежно від юрисдикції, при укладенні трудових договорів з творчою складовою необхідно окремо вивчати національне законодавство відповідної країни, аби коректно визначити, кому саме належать права на створений твір.

Виключення для комп’ютерних програм

Цікаво, що законодавство багатьох європейських держав встановлює спеціальний режим майнових прав  для комп’ютерних програм, створених в рамках виконання службових обов’язків.

Таке виключення пояснюється специфікою програмного забезпечення як об’єкта авторського права. На відміну від традиційних літературних творів, програмне забезпечення у більшості випадків створюється у межах організованого бізнес-процесу: командами розробників, за технічним завданням роботодавця, із використанням ресурсів, інфраструктури та фінансування компанії. Саме тому у законодавстві низки європейських держав спеціальний режим для комп’ютерних програм закріплений на рівні окремих норм.

Такий підхід зумовлений гармонізацією законодавства ЄС. Відповідно до Directive 2009/24/EC on the legal protection of computer programs, якщо комп’ютерна програма створена працівником під час виконання своїх службових обов’язків або відповідно до інструкцій роботодавця, виключні майнові права на таку програму належать роботодавцю, якщо інше не передбачено договором. Саме імплементація цієї Директиви зумовила появу аналогічних положень у законодавстві Німеччини, Франції, Данії, Італії, Естонії, Чехії та інших держав-членів ЄС. Водночас дія зазначеного правила поширюється насамперед на службові твори, створені у межах трудових відносин, і не встановлює автоматичного переходу майнових прав у разі створення програмного забезпечення незалежними підрядниками (independent contractors), щодо яких питання належності прав вирішується відповідно до умов договору з урахуванням норм національного законодавства.

Німеччина

Німецький закон про авторське право (Urheberrechtsgesetz) встановлює, що якщо комп’ютерна програма створена працівником у процесі виконання службових обов’язків або відповідно до інструкцій роботодавця, роботодавець має всі майнові права на таку програму, якщо сторони не домовилися про інше.

Важливо, що ця норма поширюється не лише на класичні трудові відносини, а й відповідно застосовується до відносин із виконавцями послуг (service relationships).

Франція

Відповідно до Кодексу інтелектуальної власності Франції (Code de la propriété intellectuelle), якщо програмне забезпечення та супровідна документація створені працівником під час виконання службових обов’язків або за інструкціями роботодавця, майнові права належать роботодавцю, який має виключне право ними користуватися, якщо інше не встановлено законом або договором.

Данія

Данський Закон про авторське право (The Consolidate Act on Copyright, Denmark)  містить аналогічний підхід: якщо комп’ютерна програма створена працівником під час виконання службових обов’язків або відповідно до інструкцій роботодавця, авторські права на таку програму переходять до роботодавця. Отже, компанія-роботодавець автоматично отримує можливість використовувати, модифікувати, поширювати та комерціалізувати створене програмне забезпечення.

Італія

Італійське законодавство також встановлює спеціальний режим для програмного забезпечення.

Італійське законодавство про авторське право (Рrotezione del diritto d’autore e di altri diritti connessi al suo esercizio) загалом виходить із принципу, що сам факт створення об’єкта авторського права працівником у межах трудових відносин або виконавцем у межах надання послуг не призводить автоматично до переходу майнових авторських прав до роботодавця чи замовника. Умови передачі майнових авторських прав мають бути визначені договором між сторонами.

Водночас італійське законодавство встановлює окремі винятки для певних категорій об’єктів інтелектуальної власності, зокрема комп’ютерних програм, баз даних та творів промислового дизайну.

Так, відповідно до вказаного закону, якщо комп’ютерна програма або база даних створена працівником під час виконання службових обов’язків або відповідно до інструкцій роботодавця, роботодавець має виключне право здійснювати всі майнові права на такий об’єкт, якщо сторони не домовилися про інше. 

Аналогічний спеціальний підхід до розподілу майнових авторських прав на комп’ютерні програми, створені у межах трудових відносин, застосовується також у законодавстві інших європейських країн,  зокрема, наприклад, в Австрії, Болгарії, Естонії та Чехії, національне законодавство яких імплементує положення згаданої вище Директиви ЄС про правову охорону комп’ютерних програм.

Україна

Українське законодавство також визнає особливий статус комп’ютерних програм як об’єктів авторського права.

Відповідно до Закону України «Про авторське право і суміжні права» комп’ютерні програми охороняються як літературні твори. Якщо така програма створена працівником у межах виконання трудових (службових) обов’язків або за службовим завданням роботодавця, майнові права інтелектуальної власності на неї з моменту створення переходять до роботодавця у повному обсязі, якщо інше не встановлено законом або договором між працівником і роботодавцем.

Водночас практика щодо передачі прав від незалежних підрядників залишається договірно орієнтованою. Саме тому для IT-компаній, стартапів та замовників розробки програмного забезпечення важливе значення має належне договірне оформлення відносин із підрядниками щодо належності майнових авторських прав на створений продукт.

У таких договорах, зокрема, мають бути врегульовані питання передачі майнових авторських прав, моменту їх переходу, обсягу прав використання створеного об’єкта, а також можливості його подальшої модифікації, комерціалізації та використання без обмежень щодо строку, території та способів використання.

Особливості договірного оформлення передачі прав на об’єкти інтелектуальної власності розглядаються нижче.

Передача та відчуження майнових авторських прав: різні підходи

Однією з ключових відмінностей у підходах різних правових систем до регулювання авторських прав є можливість повного відчуження майнових авторських прав на створений об’єкт та переходу таких прав від автора до іншої особи.

У країнах системи common law (зокрема, США та Сполученому Королівстві) авторське право традиційно розглядається як майновий актив, який може бути повністю відчужене на користь іншої особи (assignment). 

Натомість законодавство окремих європейських держав не допускає повного відчуження авторських прав, а передбачає лише передачу майнових прав на використання твору шляхом укладення ліцензійного договору або надання інших прав використання.

Заборона відчуження майнових авторських прав та ліцензійна модель

Німеччина

Німецька модель авторського права є одним із найяскравіших прикладів континентального підходу, за якого авторське право нерозривно пов’язане з особою автора.

Відповідно до положень Urheberrechtsgesetz авторське право як єдине право автора не може бути передане іншій особі, за винятком випадків спадкування. Саме тому німецьке право не допускає укладення класичного assignment agreement, за яким автор повністю відчужує свої майнові авторські права.

Натомість закон передбачає можливість надання прав використання твору. Вони можуть бути виключними, коли право використання належить лише правонабувачу, або невиключними, що дозволяє автору надавати аналогічні права іншим особам.

Чехія

Подібний підхід застосовується також у Чехії.

Copyright Act  також не допускає повного відчуження авторського права: майнові права автора не можуть бути передані іншій особі шляхом класичного assignment.

Натомість правомірне використання твору забезпечується через ліцензійний договір, який визначає обсяг наданих прав. Саме тому при створенні програмного забезпечення, дизайну чи інших об’єктів авторського права на замовлення сторони зазвичай детально погоджують вид ліцензії (виключна або невиключна), можливість субліцензування, право на модифікацію, адаптацію, комерціалізацію та інші способи використання результату розробки.

Австрія

Австрійське законодавство, зокрема, Act on Copyright and Related Rights (Urheberrechtsgesetz), розмежовує власне авторське право, яке залишається за автором, і права використання твору, що можуть бути передані іншій особі. Таким чином, хоча повне відчуження авторського права не допускається, автор вправі надати контрагенту виключне або невиключне право використання твору на підставі договору. Саме ця конструкція є основним механізмом оформлення передачі прав у договірній практиці Австрії.

Класична модель assignment

На відміну від правових систем, у яких передача авторського права обмежена, у низці юрисдикцій застосовується класична модель assignment, за якою майнові авторські права можуть бути повністю відчужені на користь іншої особи.

За такої моделі автор або інший правовласник може передати (відчужити) всі або частину майнових авторських прав на створений об’єкт інтелектуальної власності на підставі окремого договору про передачу прав (assignment agreement). У результаті правонабувач отримує статус власника переданих майнових прав і може самостійно здійснювати їх використання, комерціалізацію, модифікацію та передачу третім особам.

Такий підхід є характерним, зокрема, для США, Сполученого Королівства, а також застосовується в інших юрисдикціях, які допускають договірне відчуження майнових авторських прав.

Сполучене королівство

Відповідно до Copyright, Designs and Patents Act майнові авторські права на твір можуть бути вільно передані іншій особі на підставі письмового договору.

Однією з особливостей британської моделі є можливість передбачити перехід прав на твори, які ще не були створені на момент укладення договору (prospective ownership of copyright). Якщо особа, яка в майбутньому набуде авторських прав на певний твір, заздалегідь укладає письмову угоду про їх передачу, така передача набуває чинності автоматично з моменту виникнення відповідного права на створений об’єкт.

Таким чином, британське право дозволяє сторонам заздалегідь врегулювати належність прав на результати майбутньої творчої діяльності без необхідності укладення додаткових договорів після створення твору.

Така модель широко використовується у відносинах із розробниками програмного забезпечення, дизайнерами, авторами контенту та іншими незалежними підрядниками, коли замовник прагне забезпечити отримання повного контролю над результатами розробки ще до їхнього створення.

Франція

Французьке законодавство допускає відчуження майнових авторських прав, однак встановлює значно суворіші вимоги до такого договору, ніж правова система Сполученого Королівства. 

Відповідно до Code de la propriété intellectuelle загальна передача прав на всі майбутні твори автора не має юридичної сили. Крім того, договір про передачу майнових прав повинен чітко визначати кожен об’єкт, права на який передаються, а також межі його здійснення — зокрема, спосіб використання, мету, територію поширення та строк дії.

Таким чином, французьке законодавство не допускає передачі невизначеного комплексу прав на майбутні результати творчої діяльності автора або підрядника. Для набуття контролю над конкретним об’єктом інтелектуальної власності замовник має заздалегідь погодити умови щодо відповідного твору та способів його використання. 

США

Американське законодавство передбачає розвинену модель договірного відчуження майнових авторських прав. Відповідно до U.S. Code: Title 17 — Copyrights авторське право може бути повністю або частково передане іншій особі на підставі письмової угоди про відчуження прав (assignment agreement). 

Для того, щоб така угода мала юридичну силу, вона повинна бути укладена у письмовій формі та підписана власником авторського права або його належним чином уповноваженим представником. Сам факт передачі твору (наприклад, файлу чи іншого результату роботи) не означає автоматичного переходу авторських прав. 

Американська практика допускає як повне відчуження прав, так і передачу окремих прав на використання— наприклад, права на відтворення, розповсюдження, адаптацію чи інші способи використання твору.

Водночас суди США приділяють особливу увагу формулюванням договору. Так, положення “hereby assigns” підтверджує фактичний перехід прав, тоді як “agrees to assign” лише створює зобов’язання передати права в майбутньому і саме по собі не означає їх переходу.

Таким чином, у США чітке визначення обсягу переданих прав і правильне оформлення договору є ключовими умовами для уникнення спорів щодо належності авторських прав.

Україна

Українське законодавство допускає передачу (відчуження) майнових авторських прав за договором, однак передбачає декілька договірних моделей залежно від характеру правовідносин. Зокрема, сторони можуть укладати договір про створення об’єкта авторського права за замовленням, договір про передачу виключних майнових прав на існуючий об’єкт або ліцензійний договір. При цьому обсяг переданих прав, способи використання твору, можливість модифікації, комерціалізації та подальшої передачі прав мають бути прямо визначені таким договором.

Обов’язкові елементи договору передачі прав

Як зазначалося вище, підходи до відчуження та передачі майнових прав інтелектуальної власності суттєво відрізняються залежно від юрисдикції. Саме тому при укладенні договорів щодо створення та/або передачі прав на програмне забезпечення, дизайн чи інші об’єкти інтелектуальної власності необхідно враховувати особливості правової системи конкретної країни. 

У США, Сполученому Королівстві, Україні можливо використовувати класичну модель “assignment agreement”, за якою майнові авторські права можуть бути повністю або частково передані (відчужені)  на користь іншої особи. Водночас у таких країнах, як Німеччина, Австрія та Чехія, переважає модель передачі прав використання через виключну ліцензію, оскільки авторське право як таке не може бути повністю відчужене.

Отже, універсальної договірної конструкції передачі прав інтелектуальної власності не існує. Компаніям, які працюють на міжнародному ринку або залучають іноземних розробників, дизайнерів чи інших підрядників, необхідно адаптувати умови договорів до вимог відповідної юрисдикції, чітко визначаючи обсяг переданих прав та інші істотні умови.

У договорах доцільно чітко визначати:

• передачу всіх майнових авторських прав на створений продукт або інший об’єкт інтелектуальної власності до роботодавця чи замовника;
• момент переходу майнових прав — зокрема, чи переходять права після створення об’єкта, підписання акта приймання-передачі, виплати винагороди або здійснення іншої визначеної сторонами дії
• обсяг прав використання створеного продукту, включаючи право відтворення, модифікації, адаптації, оновлення, інтеграції з іншими продуктами, розповсюдження, комерціалізації та надання ліцензій третім особам (субліцензування);
• обмеження (або відсутність обмежень) щодо строку, території та способів використання об’єкта інтелектуальної власності, якщо саме такий обсяг прав необхідний для бізнес-моделі компанії.

Належне договірне врегулювання цих питань дозволяє мінімізувати ризики виникнення спорів щодо належності прав на об’єкт інтелектуальної власності та забезпечує компанії можливість повноцінного використання, розвитку й комерціалізації створеного продукту.

Особисті немайнові права: невідчужуваність і waiver

Поряд із питанням передачі майнових прав не менш важливим є правовий режим особистих немайнових прав автора, зокрема права авторства, права на зазначення імені та права на недоторканність (цілісність) твору.

У більшості країн, у тому числі в Україні, такі права є невідчужуваними та не можуть бути передані іншій особі. Навіть якщо роботодавець або замовник набуває повний обсяг майнових прав на твір, особисті немайнові права залишаються за автором. Автор може лише погодитися не здійснювати окремі немайнові права або не вимагати зазначення свого імені, однак це не означає їх переходу до іншої особи.

США застосовують інший підхід. Автор може добровільно відмовитися (waiver) від окремих немайнових прав. Така відмова є дійсною лише за умови, що вона прямо виражена у письмовому документі, підписаному автором. Такий документ повинен чітко визначати твір, щодо якого надається відмова, а також способи використання цього твору, на які вона поширюється. Відмова застосовується виключно до твору та способів його використання, прямо зазначених у відповідному документі. Якщо твір створено у співавторстві двох або більше авторів, відмова від прав, надана одним із таких авторів відповідно до цього пункту, поширюється на всіх співавторів.

Подібний механізм існує і у Сполученому Королівстві, де немайнові права автора не можуть бути передані іншій особі, однак автор має право письмово відмовитися від них шляхом оформлення письмового документа, підписаного особою, яка відмовляється від такого права (consent and waiver of rights). Така відмова може стосуватися конкретного твору або творів, а також існуючих чи майбутніх творів; може бути безумовною або здійснюватися за певних умов, а також може передбачати можливість її відкликання. Якщо відмова здійснюється на користь власника або майбутнього власника авторського права на відповідний твір (або твори), презюмується, що вона поширюється також на його ліцензіатів та правонаступників, якщо інший намір прямо не випливає зі змісту такої відмови.

Таким чином, навіть у випадках, коли компанія набуває повний обсяг майнових прав на створений об’єкт, питання особистих немайнових прав автора потребує окремого аналізу з урахуванням законодавства відповідної юрисдикції. При підготовці договорів доцільно окремо врегульовувати питання зазначення імені автора, можливості внесення змін до твору та інших аспектів здійснення особистих немайнових прав під час подальшої комерціалізації продукту.

Судова практика

Scott Hargis v. Pacifica Senior Living Management (США, 2023)

Одним із показових прикладів ризиків використання об’єктів інтелектуальної власності без належного договірного оформлення є справа Scott Hargis v. Pacifica Senior Living Management. 

Скотт Гаргіс — архітектурний фотограф з Каліфорнії. Спочатку його найняла компанія Atria Management Company для фотографування кількох будинків для літніх людей. Пізніше інша компанія, Pacifica Senior Living Management, придбала ці об’єкти в Atria й почала використовувати 42 фотографії Гаргіса на своєму вебсайті без отримання його дозволу. Представники Гаргіса повідомили Pacifica, що ліцензії на ці фото не підлягають автоматичній передачі від Atria до Pacifica, і вимагали прибрати зображення з сайту. Тобто права, які Гаргіс надав Atria, не переходили автоматично до нового власника об’єктів нерухомості — це окремий актив, який потребував окремого договірного оформлення.

Попри неодноразові повідомлення з боку автора про порушення його авторських прав та спроби врегулювати ситуацію позасудовим шляхом, Pacifica продовжувала використовувати фотографії навіть після того, як була поінформована про наявність у фотографа виключних прав на ці твори. З огляду на те, що Pacifica була великою комерційною структурою, мала юридичних консультантів і була обізнана з вимогами законодавства США про авторське право, суд розцінив таке використання як умисне порушення.

Судовий розгляд завершився рішенням присяжних, які присудили фотографу компенсацію у розмірі 6,3 млн доларів США — по 150 000 доларів (максимальна ставка за умисне порушення) за кожен із 42 творів.

Справа демонструє, що використання чужого об’єкта інтелектуальної власності без будь-якого договору чи дозволу правовласника — є прямим порушенням авторського права, що дає правовласнику підстави звертатися до суду за захистом своїх прав.

4DD Holdings, LLC v. United States (США, 2026)

Іншим показовим прикладом — цього разу не відсутності договору, а перевищення обсягу прав, чітко визначених у договорі, — є справа 4DD Holdings, LLC v. United States.

4DD Holdings — розробник програмного забезпечення TETRA (ПЗ), спеціалізованої системи управління медичною документацією. Міністерство оборони США (DOD) придбало ліцензійну угоду (EULA) на використання цього ПЗ для обмеженої кількості копій — на 64 процесорні ядра та 50 робочих місць, за що заплатило близько 1 мільйона доларів.

Однак підрядник, найнятий DOD для налаштування програми під державні системи, у процесі розробки й тестування встановив значно більше копій, ніж дозволяли положення EULA — тобто вийшов за межі узгодженого обсягу прав використання. Система відстеження ліцензій фактично не працювала, і уряд не перевіряв дотримання власних лімітів.  Коли масштаб перевищення почав з’ясовуватися, представник уряду наказав знищити невідому кількість несанкціонованих копій ПЗ — а разом з ними й докази самого порушення, що згодом стало предметом окремих судових санкцій.

Суд визнав, що умови EULA компанії 4DD Holdings прямо забороняли копіювання ПЗ понад дозволений ліміт і що уряд, встановивши значно більше копій, ніж було дозволено угодою, порушив авторські права розробника.

Суд першої інстанції (2023 рік) присудив компенсацію в розмірі $12,68 мільйона, розраховану не за ставками ліцензії, а через модель “гіпотетичних переговорів”— яку суму сторони узгодили б, якби попередньо домовлялися про такий обсяг використання ще до початку порушення. Суд окремо також наклав $1,1 мільйона санкцій за знищення доказів порушення.

У 2026 році апеляційний суд підтвердив, що розрахувати компенсацію через “гіпотетичні переговори” — законно, але визнав сам розрахунок суми помилковим: суд першої інстанції неправомірно врахував те, чого сторони на момент порушення знати не могли, а також додав до суми заборонену для позовів проти держави “каральну” надбавку за умисне порушення. Справу повернули на новий розгляд для перерахунку точної суми — остаточний розмір компенсації поки що невідомий.

Справа демонструє, що перевищення обсягу прав, чітко визначеного в ліцензійному договорі — щодо кількості копій або користувачів — є порушенням авторського права, навіть якщо сторони формально мали дійсну ліцензійну угоду.

Висновок

З наведеного можемо побачити, що відсутній єдиний універсальний підхід до правового регулювання передачі прав інтелектуальної власності у різних юрисдикціях. Національні правові системи по-різному визначають можливість відчуження майнових прав, обсяг переданих прав та обмеження щодо окремих категорій прав.

У таких умовах саме договір стає ключовим інструментом правової визначеності та захисту інтересів сторін. Для уникнення майбутніх спорів у договорі необхідно чітко визначати обсяг переданих прав (способи використання, територію, строк), а також інші істотні умови з урахуванням особливостей відповідної юрисдикції.

Належне договірне оформлення передачі прав інтелектуальної власності дозволяє не лише забезпечити ефективне використання результатів творчої чи інноваційної діяльності, а й мінімізувати ризики виникнення спорів щодо належності прав на створений продукт. Саме тому комплексний правовий аналіз і ретельне формулювання умов договору є важливими складовими захисту інтересів як правовласника, так і набувача прав.

Legal IT Group допомагає розробляти договори, які враховують особливості конкретної юрисдикції та забезпечують належний захист інтересів сторін.

Будемо раді співпраці!