Практика вирішення спорів в IT-сфері

Види, особливості та відмінність ІТ-спорів

Як і в будь-якій сфері бізнесу, IT-компанії стикаються з корпоративними, податковими та господарськими спорами в суді.

Загалом, спори у сфері ІТ можна розділити на кілька груп:

  1. Спори, пов’язані з неналежним виконанням / невиконанням ліцензійних, франчайзингових, авторських договорів, а також договорів на розробку програмного забезпечення.
  2. Спори, пов’язані із захистом прав на інтелектуальну власність (IB-спори).

До цієї категорії належать:

  • спори щодо порушення авторських прав на програмне забезпечення;
  • спори щодо прав на торговельні марки;
  • патентні спори;
  • спори щодо боротьби з розповсюдженням контрафактної продукції (інакше кажучи, спори щодо піратства).
  1. Спори, пов’язані з розголошенням конфіденційної інформації та комерційної таємниці – порушенням Non-Disclosure Agreement (NDAспори).

Спори, пов’язані з порушенням умов договорів про неконкуренцію, – Non-Compete Agreement (NCA-спори).

Спори, пов’язані з порушенням умов договору про “непереманювання”, – Non-Solicitation Agreement (NSA-спори).

  1. Доменні спорі. Спори, що виникають щодо права власності на доменні імена.
  1. Спори, пов’язані із захистом персональних даних в Інтернеті, захистом честі, гідності та ділової репутації.
  1. Спори, пов’язані з представництвом ІТ-фахівців. Трудові спори / спори, що виникають із цивільно-правових / господарських відносин.
  2. Спори на платформах / майданчиках.

 

Досудове врегулювання спорів

Розгляньмо один із варіантів розв’язання ІТ-спорів – досудове врегулювання. Практика засвідчує, що не завжди варто для захисту порушених прав відразу бігти до суду.

У чому переваги досудового врегулювання?

Швидкість. Наприклад, надіслану претензію за законом розглядають у місячний строк. За результатом її розгляду опонент надсилає відповідь. Так, претензію може бути прийнято або повністю чи частково відхилено.

Економічна вигода. У цьому випадку не доведеться сплачувати судовий збір, оплачувати роботу експертних установ, послуги адвоката та не буде інших витрат, необхідних під час судового розгляду.

Імовірність залишитись у гарних стосунках з опонентом. У разі обрання судового захисту своїх прав імовірність залишитися зі своїм опонентом у гарних стосунках менша, ніж у разі досудового вирішення.

 

Судовий розгляд ІТ-спорів. Приклади

Для розуміння тенденцій вирішення спорів українськими судами розгляньмо судову практику щодо NDA, NCA, оскільки дані часто бувають досить неоднозначними.

Проаналізувавши судову практику, можна дійти висновку, що довести факт розголошення конфіденційної / комерційної інформації дуже не просто.

До прикладу, розгляньмо справу № 752/5775/16-ц, у якій факт розголошення конфіденційної інформації та комерційної таємниці було визнано недоведеним, бо не було його документального підтвердження, а також вказівки на конкретну інформацію, яку було розголошено.

Обставини справи. Роботодавець (позивач) звернувся з позовною заявою до особи, яка працювала старшим менеджером (відповідач). Позивач зазначив, що під час працевлаштування відповідача з останнім було укладено договір про нерозголошення (Non-Disclosure Agreement).

Надалі ІТ-фахівець позивача подав доповідну записку, у якій зазначив, що відповідач здійснив несанкціонований доступ до інформації, яка містить комерційну таємницю, з подальшим її розголошенням компанії-конкуренту.

Справа дійшла аж до Верховного Суду, який висловив таку позицію.

Установивши, що позивач на підтвердження своїх вимог не надав суду жодного належного та допустимого доказу про неправомірне використання належної йому комерційної таємниці відповідачем у власних цілях, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову, оскільки сам собою факт входження відповідача під час перебування у відпустці до корпоративної системи позивача не є доказом того, що він здійснив розголошення комерційної таємниці.

Попри все це, в Україні NDA діє як “психологічний” запобіжник і завдяки великим штрафам змушує працівника або підрядника добре задуматися, перед тим як розкривати певну інформацію.

Отже, вирішуючи спір у судовому порядку, потрібно мати дуже хорошу доказову базу, зібрану в законний спосіб.

  • втім, практика вирішення спорів щодо NCA має й кілька позитивних рішень, зважаючи ще й на те, що в Україні NCA, на думку автора, не має достатнього правового регулювання.

Найчастіше під час судового розгляду договори про неконкуренцію визнають недійсними, оскільки вони суперечать низці положень національного законодавства, зокрема:

ст. 43 Конституції України, згідно з якою кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується;

ст. 51 Кодексу законів про працю України, яка встановлює, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, вільний вибір виду діяльності;

ст. 9 КЗпП України, яка вказує, що умови трудових договорів, які погіршують положення співробітників порівняно з трудовим законодавством України, є недійсними (адже угоди про неконкуренцію можуть бути як у вигляді окремих договорів, так і складовою частиною трудових);

ст. 27 Цивільного кодексу України, відповідно до якої правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права й обов’язки, є нікчемним (положення ЦК України підлягають застосуванню до врегулювання трудових відносин – ч. 1 ст. 9 ЦК України).

Однак деякі останні рішення суду змінюють практику, і суди починають розглядати справи щодо стягнення коштів за порушення умов договорів про неконкуренцію.

Так, свіжий кейс щодо неконкуренції містить справа № 761/15245/18. Це кейс з іншої сфери, але він може стати у пригоді тим, хто відстоює пункти про неконкуренцію в суді. Зокрема, на користь працівника, який дотримався вимог щодо неконкуренції, було стягнуто 17437 євро.

Обставини справи. Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що між ним і відповідачами було укладено угоду про неконкуренцію, згідно з якою відповідачі повинні були виплатити позивачу кошти в розмірі 16971 євро в разі виконання позивачем умов неконкуренції, а саме: позивач не повинен провадити особисто, організовувати, засновувати особисто або через родичів / знайомих бізнес, що полягає в оптових постачаннях світильників та/або меблів клієнтам із клієнтської бази третьої особи та подібним типам клієнтів на території України.

Позивач вважає, що всі пункти угоди, якими визначено його зобов’язання, він виконав. Однак усупереч угоді відповідачі йому коштів не виплатили та добровільно виконати обов’язок за угодою відмовилися.

Тож було присуджено виплату в 16971 євро на користь позивача, яку йому має бути здійснено під час звільнення з прив’язкою до виконання позивачем певних умов щодо неконкуренції в майбутньому (після звільнення). Отже, виплата такої суми виходить за межі трудових відносин та є “бонусом”, який і гарантували саме ОСОБА_3 та ОСОБА_5.

Відповідачі, як самостійні суб’єкти (фізичні особи), узяли на себе зобов’язання сплатити певну винагороду позивачу, за умови нестворення ним конкуренції компанії, у якій вони є власниками, протягом визначеного періоду, що не заборонено законодавством і про що сторони, керуючись принципом свободи договору, уклали угоду про неконкуренцію відповідно до чинного законодавства з дотриманням усіх вимог ЦК України.

Матеріали справи та встановлені фактичні обставини не дають підстав вважати, що дії сторін під час укладання угоди про неконкуренцію суперечили їх волевиявленню та вимогам закону.

Сьогодні в багатьох юрисдикціях угоди про неконкуренцію є законними й широко застосовними, за умови дотримання низки вимог, установлених законом та/або судовою практикою.

Наприклад, відповідно до законодавства штату Флорида угоди про неконкуренцію є законними, якщо вони відповідають таким вимогам:

а) обмеження, установлені в угоді про неконкуренцію, повинні відповідати законним інтересам бізнесу (legitimate business interest);

б) угода повинна бути обґрунтованою за обсягом і тривалістю.

 

Поняття “законні інтереси бізнесу” містить:

– комерційну таємницю;

– конфіденційну інформацію про бізнес;

– цінну особисту інформацію;

– значні стосунки із замовниками / клієнтами (у тому числі з потенційними);

– постійну ділову чи професійну практику – торгове найменування, торгову марку;

– конкретне географічне розташування;

– сферу торгівлі;

– спеціалізовану підготовку.

Пропоную розглянути ще один кейс із категорії порушення умов договору на розроблення софту – справу № 910/976/17.

Суть спору. Між ФОП (замовник/позивач) і ТОВ (виконавець/відповідач) укладено договір на виконання робіт із розроблення програмного забезпечення.

Відповідно до предмета договору замовник замовляє, а виконавець бере на себе зобов’язання щодо виконання робіт із розроблення та супроводу програмного продукту UniAqua на основі власної інформаційної процесингової системи, а саме: модуля інформаційної процесингової системи, призначений для реалізації квитків на водний транспорт за допомогою вебресурсів, і пропускної облікової системи (далі – Програмний продукт).

Позовні вимоги мотивовано тим, що відповідач, порушивши умови укладеного між сторонами спору договору, не передав позивачу розроблений і скомпільований програмний продукт для його тестування у визначений термін, натомість позивач здійснив першу частину оплати коштів за виконання робіт у загальній сумі 16184,00 грн.

Наведена обставина призвела до виникнення у відповідача перед позивачем заборгованості в сумі 22868,92 грн, з урахуванням пені та штрафу.

Рішення суду. Позовні вимоги замовника було задоволено. Стягнено суму, сплачену замовником за договором, а також пеню та штраф.

Такі справи не поодинокі. До договору на розроблення програмного забезпечення часто ставляться як до договору підряду або надання послуг, тож вирішальним стає: а) факт наявності технічного завдання, б) факт надсилання належних результатів у вказаний у договорі спосіб.

Підсумовуючи сказане, наведемо головні особливості ІТ-спорів:

  1. “Технічний” характер, що передбачає залучення ІТ-фахівців для правильного оформлення документів.
  2. Міжнародний характер. У більшості випадків спори розглядають не в Україні, а передають до суду іншої держави або міжнародного арбітражу за іноземним правом. У цьому разі потрібно враховувати, що відповідно до законодавства багатьох країн право представляти інтереси бізнесу в судах мають тільки ліцензовані місцеві юристи, а тому для українських компаній важливо мати надійних партнерів-юристів у різних країнах.
  1. Специфічні правовідносини між сторонами спору. З огляду на транснаціональність ІТ-проєктів дуже часто контрагенти жодного разу не зустрічаються та не обмінюються повним пакетом належно оформлених документів, тому формування доказової бази для суду є непростим завданням.
  2. Немає усталеної та однозначної судової практики в Україні.

Спори в IT-сфері багатогранні та можуть виникати з різних підстав, а кожен окремий випадок – унікальний, тому й підхід до кожної справи повинен бути індивідуальним.

    Первинна консультація по ІТ праву у твоєму кейсі. Не зволікай ;)Твоє запитання ІТ юристам


    Отримуй сповіщення про нові статті :)